Офіційний сайт Олександра Клименко
Статті | 773 | 23.08.2017

(Не-) залежність. Чи є ще шанс для України?

Напередодні Дня незалежності вся продвинута українська фейсбук-тусовка вибухнула памфлетами на тему: «здобули» чи ні, виїхати або залишитися, і коли настане просвітлення.

Я ж просто хочу привітати всіх з Днем незалежності.

За 26 років ми, українці, нарешті стали незалежними.

Від медицини, освіти, науки – їх у нас просто більше немає.

Від прогресу та інновацій – вони проходять мимо.

Навіть від грошей – промисловість розвалена, бізнес душать, працездатне населення виїжджає збирати ягоди в сусідні країни.

Нарешті, ми стали незалежні від майбутнього. Як писав Данте у своїй «Божественній комедії», залиш надію, всякий, що сюди входить.

Рівно два роки тому я підготував статтю про те, що Україна, як дитина з особливими потребами, щоб відбутися, вимагає спеціальної уваги і догляду. Наша країна опинилися в складній ситуації, але вихід з неї був. Якби ми пішли своїм шляхом – національного примирення, економічного прагматизму і визнання своїх духовних цінностей. Якби тоді почали жити своїм розумом, написали власні сценарії для України.

Коли вийшла стаття, мої слова викликали бурхливі дискусії, мовляв, як так, хіба можна називати Україну недорозвиненою, це ж непатріотично. І наявність проблем заговорили “рукою Кремля” і іншими відомими вже багатьом штампами. За це я не знімаю з себе відповідальності – значить, підібрав неправильні слова, не зміг переконати. Але факт залишається фактом. Сьогодні ми отримали Україну, якій вже занадто пізно думати про якийсь розвиток взагалі, люди не розвиваються, а виживають. Або їдуть. Ми упустили свій шанс.

Статтю, яку згадав вище, до речі, тоді я запропонував для публікації виданню, головний редактор якого – один з найавторитетніших українських журналістів, сьогодні публічно розмірковує, покинути їй Україну чи ні. У нас тоді була дискусія, і єдиним її аргументом, чому матеріал не з’явиться на сторінках видання, був такий – тому що матеріал авторства Клименко ніколи не вийде на сторінках її видання. По суті написаного заперечень не було.

Ну добре. Думати про те, що в країні все було погано до 2014 року і в усьому винен Янукович, Азаров, Клименко зручно. Зате останні три роки «патріоти» дозволяють собі встановлювати диктатуру. Гробити економіку. Знищувати Донбас. Безповоротно втрачати Крим. Забирати у людей останню надію … і це ще недавно було як би це краще сказати … нормально!

Безнадія. Багато українців це відчувають, і багато хто напевно не раз замислювалися, щоб виїхати. Тільки їхати нікуди. Як відомо, добре там, де нас немає.

Ще два роки тому, коли я працював над текстом статті, не все було втрачено. Літак під назвою «Держава Україна» був в жорсткій турбулентності, але ми могли балансувати, вибирати аеропорти, і техніка (економіка країни) була справна для м’якої посадки. Сьогодні ж перед нами фактично посадкова смуга, повітряний корабель мчить на шаленій швидкості, ми бачимо асфальт, але зупинитися не можемо. І, здається, всі пасажири з цим змирилися – люди просто тихо моляться і міцніше утискуються в крісла.

І навіть поміняти екіпаж судна вже більше нема на кого. Досвідчені пілоти або виїхали з країни, або їх “поїхали”. А ті іноземці, які начебто були послані Україні на допомогу, боягузливо втекли, залишивши в своїх кишенях мільйонні гонорари, а після себе – ще більшу розруху.

Ті ж, хто хоча б сміє сказати про незворотність краху, потрапляють за ґрати. Адже зараз негоже так розкидатися словами. Офіційна пропаганда по телебаченню впевнено говорить: почекайте ще років десять, і злетимо.

Найголовніша афера, яку Порошенко і Ко вдалося провернути – нацькувати одну частину суспільства на іншу. І тепер вони з розчуленням дивляться, як українці самі один одного знищують – морально і фізично. А вони, тим часом, потирають свої жирні спітнілі рученята, кладучи до замасленої кишені бариші з Роттердама плюс та інших раб-тарифів. І нікому їм заперечити.

Я знаю багато талановитих людей, які три роки присвятили боротьбі, але сьогодні втратили всяку надію і готові здатися. Тому що українці стали рабами. Начебто вже нічого втрачати крім своїх кайданів. Але ж ні, їх теж страшно втратити. Краще вже промовчимо – як співається в композиції групи «Наутілус Помпіліус», жебраки моляться на те, що їх злидні гарантовані.

Ніхто і ніколи не прогнозував таких ризиків з настільки сумним результатом для України. Як пише Нассим Ніколас Талеб в своїй «Антихрупкості», всі стрес-тести і ризик-менеджменти зазвичай проводяться за найбільшої катастрофи, з якою зустрічалася раніше людина, компанія, держава. А з таким же лихом, як зараз, Україна ще не стикалися. Принаймні в новітній своїй історії.

Знайдемо ми друге дихання? Чи виживимо ми, українці, як нація?

Ще два роки я навіть не міг повірити, що ні. Але сьогодні очевидно – борт «Держава Україна» очікує крах. Не залишилося більше нічого, що утримає ніс нашого літака від жорсткого і хворобливого зіткнення з посадковою смугою.

Завдання максимум – посадити лайнер з мінімальними жертвами. І вже на уламках будувати щось нове. А для цього – збирати сили й енергію, отримувати й удосконалювати знання. Сподіватися, що ті, хто виживуть, знайдуть розум. А ті, хто виїхав – захочуть повернутися. Гвинтик за болтиком зібрати заново всю конструкцію. Ускладнює ситуацію те, що побудувати новий літак нам доведеться з нуля – з процесу виточування гайкового ключа.

Нещодавно я розмовляв з однією людиною. Глибоким, розумним, гостро переживаючим за майбутнє України і свого рідного Донбасу. І основне питання, яке його мучить протягом останніх трьох років – хто винен в усьому тому, що трапилося? У Майдані, у війні на Донбасі, в стрімкому зубожінні українців, у наявності зараз мільйонів зруйнованих доль … Хто? Росія або США, Янукович або клептократична еліта, яка уособлюється в обличчі Порошенка, або радикальні псевдопатріоти, які видають себе за цю владу?

На мою думку, винен кожен з нас. Всі, хто у відповідь на мову ненависті промовчав. Хто змирився з градами на Донбасі. Хто стерпів і продовжує терпіти грабіжницькі тарифи, платить по ним. Хто безмовно дивився, як ошукані «життям по-новому» українці пішли на виборчі дільниці і віддали голоси за Порошенка. Хто в надуманій інтелектуальній перевазі вважає, що все позначене вище його не стосується. Або, навпаки, в матеріальних проблемах вважає, що головне – щоб було що їсти завтра, а війна десь там, далеко.

Але сьогодні предмет уваги повинен позначатися не так. Замість питання: «Хто винен», нам потрібно питати: «Що робити?». І шукати відповіді. Всім разом. Не просто слухаючи, а чуючи одне одного. Чим більше варіантів вирішення буде, тим краще. Оптимальний ми повинні вибрати в боротьбі ідей, а не застосовуючи силу зброї і пропаганди. Разом вирішити, як заново зібрати по шматочках з осколків нашу Україну …

Сьогодні ми з вами зустрічаємо вже 26-ту річницю незалежності України. Нам з вами надзвичайно пощастило жити в період, коли наша країна ще мала суверенітет у своїх найповніших межах. І ми його з вами, висловлюючись літературною мовою, проморгали. Через власну сліпоту, глухоту і дурість.

Мойсей 40 років водив євреїв по пустелі, перш ніж вони втратили рабський менталітет і змогли побудувати свою власну державу. Чи є у нас стільки часу, щоб нарешті зрозуміти, що ми втрачаємо останній шанс нашої країни на незалежність?

Дайте відповідь на це запитання чесно, самому собі. І тоді, можливо, у нового літака «Держава Україна» з’явиться шанс на винахід, будівництво і запуск – у мирне небо.

Підписуйтесь на Telegram-канал Олександра Клименка. Більше аналітики та коментарів, оперативні повідомлення. Будемо на зв'язку!

773
bool(false) Яндекс.Метрика