Офіційний сайт Олександра Клименко
Статті | 274 | 01.02.2017

«Мінський розворот Порошенка: мир на Донбасі за рогом?»

Олександр Клименко про Мінські угоди, Порошенка і мир на Донбасі

Стан справ у геополітиці почав круто змінюватися: перемога Трампа і його бесіда з Путіним, зміна шефів важливих європейських організацій і прийдешні вибори у Франції та Німеччині. Чого чекати чи не чекати українцям у зв’язку з цим щодо питання Донбасу?

У нових умовах президент Порошенко, природно, почав підлаштовуватися під ситуацію, що змінилася. Перевзуватися на бігу. Втім, йому не звикати, він це вміє.

Чого чекати? Передбачити це дуже просто – потрібно тримати в голові, що українська влада власного порядку денного так і не створила. Українські політики, як флюгери, чуйно ловлять вітри змін з західного кордону.

З жовтневої зустрічі Нормандської четвірки офіційний Київ ніяк не просувається в реалізації Мінських угод. Його позиція залишилася незмінною та наповненою протиріч.

Ось п’ять тез, на яких будувалися виступи українських делегатів у ПАРЄ і на інших міжнародних майданчиках:

1) Ніяких виборів. На Донбасі небезпечно, а під дулом автомата демократія не живе.

2) Ніякого особливого статусу. Чому Донбасу можна, а іншим – ні?

3) Ніяких соцвиплат для жителів непідконтрольного Донбасу. Це спонсорування «тероризму».

4) Мінськ зриває зовсім не Київ, а Москва, Донецьк, Луганськ (потрібне підкреслити).

5) Ми самі підписали Мінську угоду, але її виконання – капітуляція на умовах Росії.

Така логіка веде тільки до ситуації «замороженого конфлікту» і поступового віддалення Донбасу від України. Досвідчені миротворці, які становлять мінський Комплекс заходів, це розуміють. Українські політики на перспективу, здається, не думають взагалі, а в кожній конкретній ситуації мислять вузько – егоїстичними тактичними інтересами.

До листопада такий спосіб ухилятися від дотримання досягнутих домовленостей був цілком життєздатним: виконання Мінська нагадувало ходіння по застигаючому бетону – кожен новий крок робити все складніше. І ні Берлін, ні Париж, ні Брюссель з Москвою нічого не могли зробити, щоб підштовхнути процес.

Вибори президента США стали поворотною точкою. Паралельно масово змінилися настрої в європейських інституціях. А це означає зміну зовнішньої кон’юнктури для нинішньої влади в Києві.

Так, зовсім недавно був переобраний на другий річний термін голова ПАРЄ Педро Аграмунт. Його позиція щодо конфлікту відома. Він опонує лінії нинішньої української влади, педалюючи продовження діалогу і зняття політичних санкцій з делегації Росії в ПАРЄ.

Далі. Головою Європарламенту став Антоніо Таяні. Він є представником Італії – торгового партнера РФ, а також соратником Сільвіо Берлусконі, популяризатора позиції щодо зменшення санкцій проти Росії.

Розставили крапки на «i» всі кандидати на посаду президента Франції: Росія – не ворог, на першому місці економічні інтереси нашої країни, а не українські проблеми.

Нарешті, змінився глава МЗС Німеччини. Замість умовно прокиївського Франка-Вальтера Штайнмайєра прийшов Зігмар Габріель. І його позиція щодо Мінська також відома заздалегідь: Києву доведеться виконувати угоди, і чим швидше, тим краще.

Але, що важливіше, Габріель – член Соціал-демократичної партії, опонент Ангели Меркель (Християнсько-демократичний союз, ХДС). «Українське питання» – один з китів виборчої програми канцлера. І якщо не буде прогресу, ХДС і її особисто із задоволенням заклюють незручними питаннями: «Ви навіщо входили в Нормандську четвірку? І де результат?». Тепер Меркель буде з потроєною силою тиснути на Київ заради реалізації Мінська.

Показовий момент – дві резолюції ПАРЄ, прийняті з різницею в кілька місяців.

У жовтні ПАРЄ закликала українську сторону забезпечити соцвиплати жителям Донбасу і не відхилятися від Європейської конвенції з прав людини (тобто, перестати дискримінувати громадян України). Про порушення конвенції говорили незгодні з політикою Києва українські активісти, але, цитуючи українського ж класика, «Європа мовчала». З політичних міркувань тему намагалися не педалювати.

В кінці січня резолюція була набагато жорсткіше. У ній чітко йдеться про необхідність реалізації Мінських угод. Зокрема, мова йде про закріплення в Конституції особливого статусу для Донбасу, проведенні довиборів до Ради на непідконтрольних територіях. Тобто, про політичну реінтеграцію Донбасу.

І крига скресла (або, як в нашому випадку, бетон). Позиція Києва почала змінюватися.

Той же Тука, який раніше стверджував, що вибори на Донбасі неможливі внаслідок «окупації», раптом сказав, що більше двох років Київ проводив підміну понять, і чистої окупації там немає.

Другий приклад. Міністр з питань окупованих територій та переміщених осіб Вадим Черниш раптом заявив, що українці, які проживають в Донецьку і Луганську, мають право отримувати пенсії. І це після десятка однозначних посилів його «шефа», Павла Розенка, про неможливість «спонсорування терористів».

Третій приклад. Влада різко заперечила проти торгової блокади Донбасу. Хоча всього півтора роки тому саме Київ благословив блокпости на адмінкордоні з Кримом.

Важливо розуміти: заявлена силами «Народного фронту» (читайте – групи, яка об’єднує навколо себе радикальний електорат) необхідність торгової блокади – це суто політичний хід, який не має нічого спільного з економікою.

Нехай українців поки досі годують інформаційними «пігулками» для внутрішнього користування. Наприклад, глава українського МЗС назвав метою візиту Порошенка в Берлін – «змусити РФ виконувати Мінські угоди». Це звучить як анекдот. Але суть від цього не змінюється.

Порошенко, холодно все прорахувавши, ухвалив рішення виконувати Мінськ і проводити вибори на Донбасі. Оскільки інших варіантів зберегти крісло у нього, за фактом, немає.

Якщо не виконувати Мінські угоди, то Порошенко виявиться не потрібен ні Вашингтону, ні Берліну з Парижем. Він залишиться віч-на-віч з власними страхами і проблемами.

Його адміністрація саме тому почала поволі готувати радикальну частину суспільства до прийняття «особливого статусу» Донбасу і закону про вибори. Це очевидно.

Так само, як з початку було очевидно: Мінські угоди доведеться виконувати. Підписам українських представників – гріш ціна, вони це неодноразово продемонстрували. Але ЄС і РФ виступили гарантами, давши гарантії своїм словом за цей документ. І вони, рано чи пізно, так чи інакше, змусять усіх учасників процесу виконати все записане в угодах. Буквально так, як записано.

Українські солдати і мирні жителі майже три роки платили кров’ю і стражданнями за спроби політичного керівництва обдурити долю і ухилитися від виконання даних обіцянок.

Інше питання, чи повірять тепер іноземці президенту України, який їм постійно бреше? Ось це велике питання.

Чи вірите ви в те, що Порошенко здатний виконати Мінські угоди і принести в Україну мир?

Підписуйтесь на Telegram-канал Олександра Клименка. Більше аналітики та коментарів, оперативні повідомлення. Будемо на зв'язку!

274
bool(false) Яндекс.Метрика