Офіційний сайт Олександра Клименко
Статті | 317 | 27.08.2016

Ціна цінностей

Багато років українці переживали труднощі та готувалися до нових. Однак навіть закоренілі песимісти були не готові до тих випробувань, які на нас обрушилися. Ніхто не очікував, що Україна перетвориться на арену військових дій, економічного колапсу, тотального порушення прав людини – в зону відчуження в центрі Європи. Кажу це з розумінням і відповідальністю, як людина, яка досить довго займалася державним будівництвом на найвищих постах, і як людина, яку неодноразово за це звинувачували. Значною мірою саме усвідомлення відповідальності за власну країну, змушує мене писати ці рядки. Я бачив, як навколо народного протесту на Майдані розкручувалися – і зовсім не народом – політичні махінації, я бачив, як «діячі», які не мали жодного стосунку до протесту, «осідлали» Майдан, для того, щоб в’їхати до владних кабінетів, як вони порушували писані та не писані закони. Результати цієї «каденції» відомі – частина з них вже усунена від влади, частина знаходиться в центрі корупційних скандалів, жоден з вчорашніх вождів не має хоча б 15% рейтингу, а три чверті українців вважають, що наша країна рухається не в тому напрямку. Крим втрачений, на Донбасі розгорнуто АТО, доходи населення впали в три-чотири рази, країна паралізована корупцією, а люди зневірилися в можливості будь-яких позитивних змін. Представники всіх соціальних верств живуть з відчуттям неминучої катастрофи – я б порівняв цей настрій з тим відчаєм, який відчувають герої фільму Ларса фон Трієра «Меланхолія», що стежать за наближенням величезного астероїда. Немає нічого страшнішого за цю соціальну апатію, чим би вона не була викликана. У 1970-х роках американський вчений Джон Келхун, експериментуючи з пацюками і мишами (знаменитий експеримент «Всесвіт-25»), довів, що формування достатнього прошарку пасивних особин неминуче веде до смерті популяції. Вчений показав, що спочатку настає так звана «перша» (духовна) смерть – особини припиняють виконувати свої соціальні функції, розмножуватися. У цій ситуації справжня, «друга», смерть залишається справою дуже недалекого майбутнього.

Наразі, як ніколи, важливо зупинити духовну смерть нації, щоб не наступила смерть фізична.

Ще раз повторюю, кажу це, пам’ятаючи про ті звинувачення, які я спростував у судах, але які продовжують підживлюватись в українських ЗМІ. Все сказане вище стосується мене так само, як і інших українців. Починаючи із загроз і нападів зимою 2014 року і аж до сьогоднішнього дня, я йду своїм шляхом – на якому було багато втрат і випробувань, про які «незалежні» українські ЗМІ не забули написати досить розгорнуті репортажі. Втім, йдучи свого часу в політику, я був до цього готовий. Напевно, я, як і більшість співвітчизників, не був готовий до глибини (масштабу) випробувань, що на мене навалилися, – потоку наклепу, при неможливості сказати бодай щось на свій захист і бути почутим, опорочення свого імені тими людьми, які вже довели свою непорядність, необхідності боротьби за кожного свого співробітника, що їх несправедливо переслідували, за кожне підприємство, на яке претендували нові господарі. Напевно, найбільше – до втрати близьких людей. Але тепер ми знаємо ціну української політики та політиків, ми набули безцінного досвіду протистояння спробам політичного знищення, і той факт, що об’єднані навколо мене люди не лише не зрадили, а й згуртувалися в команду для нових кроків.

Може, те, що я скажу, здається банальним, але з випробувань, які випали на долю України і кожного з нас, можна або не вийти ніколи, або вийти оновленими і зміненими: без надії на допомогу ззовні, без віри в компроміси і напівміри, без звалювання провини одних на інших і пошуку крайніх. Час для цього безповоротно минув. За минулі два з половиною роки ми всі побачили: хто чого вартий, хто повинен нести відповідальність за розвал української державності. Практично не залишилося керівників, які тими чи іншими силами не були б опорочені та викриті у злочинах. Хочу першим сказати те, що скоро стане очевидним: необхідно припинити звинувачувати один одного, нацьковувати одну частину українців на іншу. Інакше до влади прийдуть люди, які готові остаточно розірвати країну, втягнути її в нескінченну війну, знищити промисловість та остаточно перетворити Україну на країну третього світу.

Кожен зрозуміє сказане по-своєму. Я хочу сказати про те, як це розуміють люди, які згуртувалися в нову партію – «Успішна країна». Це молода політична сила, почесним головою якої я є, вже нині розглядається незалежними експертами як наймовірнішого претендента на роль системної опозиції. «Успішна країна» – це принципово ідеологічна партія, тобто партія, яка відстоює певні цінності та принципи. Її відмінність від практично всіх українських партій полягає не тільки в тому, що вона спирається на ідеологію (більшість партій свої ідеології тільки декларують), але й у відмові від орієнтації винятково на класичні ліві або праві ідеї.

Ліві та праві партії сформувалися в період становлення класичних націй і до початку XXI століття вичерпали свої можливості. Ліві орієнтуються на добробут нижчих соціальних верств (найбідніших), розуміють соціальну справедливість як їхній захист з боку держави і вимагають перерозподілу матеріальних благ на користь бідних. Праві вказують на те, що обмежує свободу найбільш активних громадян і гальмує процес соціальної конкуренції (тобто розуміють соціальну справедливість як вільне змагання індивідів). В Європі багато політичних сил займають центристські позиції, комбінуючи ліві та праві методи. Якщо використовувати класичну термінологію, то нашу партію можна назвати неоконсервативною і правоцентристською, однак ситуація в Україні змушує доповнити це визначення.

У ситуації кризи української державності на чільне місце необхідно поставити порятунок країни. Ми розуміємо, що без стимуляції бізнесу («праві» методи) ми не піднімемо економіку, але ми також не можемо відмовлятися від підтримки людей, що опинилися за межею бідності («ліві» методи). Однак, ні праві, ні ліві методи не спрацюють, якщо ми не згадаємо про ціль політики – розумне управління державою в інтересах її громадян. Йдучи на поводу в політичної кон’юнктури, ті політики, що знаходяться нині при владі, забули про головне – Україну та українців, про те, що Україна і українці – це не вчасно отриманий кредит МВФ або зайнята «своєю» людиною посада. Що це в першу чергу цінності, без яких України б не було, поступитися якими – означає зрадити себе, перестати бути собою, перестати бути.

Мова йде не про вибір відповідної політичної тактики, а про питання бути чи не бути незалежній Україні.

Я маю на увазі не абстрактні цінності, які пишуться на святкових гаслах. Ми в «Успішній країні» говоримо про нерозривний зв’язок думки, слова і справи. Ми впевнені, що потрібно негайно відмовитися від пошуку зручних тактик, забути про політичний комфорт і зрозуміти, що в справі, що стосується власної країни, покластися можна лише на себе і те, що робить нас самими собою.

Наприклад, чесність перед самим собою та своїми співгромадянами.

Я знаю, що в Україні йде неоголошена війна. Я звертався до вищих українських чиновників із запитанням про те, чому ця війна так і не була оголошена. Звісна річ, жодної відповіді отримано не було. Тому буду спиратися на факти. Я пам’ятаю, як починалася АТО, як розширювалися межі цієї операції, поки в неї не було втягнуто велику частину Донецька з прилеглою агломерацією (це, з урахуванням Горлівсько-Єнакіївської агломерації, понад 2,0 млн чоловік). Як, у тому числі завдяки безвідповідальним обіцянкам вищих чиновників нашої країни, АТО перетворилася на трагедію частини українського населення і важке випробування для інших співгромадян. Чому сьогодні військове протистояння продовжує підтримуватися, а в українському суспільстві насаджуються розмови про те, що мир з Донбасом не потрібен? Відповідь я бачу в тривіальному, але від цього ще цинічнішому розрахунку: кілька мільйонів людей на Донбасі, кілька мільйонів людей у Криму, а також вимушені переселенці виключені з виборчого процесу. Тільки це дозволило нинішній владі отримати більшість на президентських і парламентських виборах. Але при цьому частину українців обмануто, а на другу обрушився гнів обуреної частини народу. Необхідно згадати про чесність і честь, зупинити війну, припинити дискримінацію мільйонів українців. Україна повинна виконати свої міжнародні зобов’язання та реалізувати Мінські домовленості: необхідно припинити ведення вогню, здійснити обмін полоненими та поставити перед міжнародною спільнотою питання про можливу модальність виборів у Донецьку та Луганську.

Війна повинна бути негайно зупинена. Той, хто в тій чи іншій формі підтримує війну, поділ країни, – руйнує українську незалежність.

Україна повинна згадати про рівність своїх громадян. Чому сотні тисяч, навіть мільйони людей наразі позбавлені своїх базових прав? Внутрішньо-переміщені особи фактично не мають права брати участь в політичному житті країни. Вони піддаються економічній дискримінації, оскільки в умовах стагнації економіки позбавлені єдиної надії, на якій, хочу це підкреслити, будується політика уряду В. Гройсмана – можливості отримати субсидії на оплату комунальних послуг, що непомірно зросли. Тисячі українських військовослужбовців і силовиків беруть участь у блокаді Донецька та Луганська, сприяючи економії державного бюджету (за рахунок невиплат пенсій та «соціалки»), породжуючи мільярдні зловживання у фінансовій сфері та контрабанду на лінії розмежування. Українці мало не щодня чують про викриття – незаконна торгівля вугіллям, спекуляції навколо залишених на території ОРДЛО українських підприємств, десятки тисяч фіктивних пенсій, що їх оформили чиновники пенсійного фонду, – це реалії блокади. З іншого боку – тисячі знедолених людей похилого віку, розірвані сімейні зв’язки та абсолютно безперешкодний трафік зброї, боєприпасів і терористів в будь-яку точку України. Чому ж проурядові ЗМІ так наполегливо переконують нас у необхідності продовження блокади? Відповідь та сама – політична доцільність: краще й надалі розвалювати економіку та відправляти людей за межу бідності, ніж позбутися політичних бонусів по обидва боки розмежування, збільшивши кількість виборців за рахунок нелояльних до сьогоднішньої влади жителів ОРДЛО і позбувшись підтримки виборців у центрі і на заході України, накручених псевдопатріотичною риторикою кишенькових для влади ЗМІ. Таким чином, порушення центральної цінності, рівності, яка відігравала визначальну роль ще за часів зародження української демократії в Запорізькій Січі, призвело до тяжких наслідків.

Необхідно використовувати шанс, що випав на долю України, хоч яким драматичним і, навіть, трагічним він не був, і відкрити нову сторінку у взаємодії культур різних історичних областей нашої країни – спочатку з інтеграції переселенців, потім — їхньої реінтеграції на рідній донбаській землі, де вони стануть посланцями української культури тих областей, які їх поселили в лихоліття. У цьому, а не в ізоляції та дискримінації, мудрість державної політики.

Ми виступаємо за те, щоб повернути Україні мільйони її громадян, ми – за єдність України.

Ще одна вічна цінність – наша історія та традиція.

Нині прийнято звертатися до історії тільки для того, щоб її змінити. Я ж хочу нагадати, що ми самі створені власною історією. Ми стаємо собою, коли пам’ятаємо свою біографію, коли пам’ятаємо своїх рідних і близьких. Але ще є пам’ять про великі події в житті нації, є свята і традиції. Ми не меншою мірою пов’язані з історичними датами, пам’ятниками, місцями і людьми. Експерименти над пам’яттю, ким би вони не ставилися, не проходять безслідно і ламають ідентичність людини. Впевнений, що спотворення історичної правди, в яку б сторону і з якою б метою воно не робилося, є злочином. Тому, повністю підтримуючи відновлення історичних зв’язків України з Європою, необхідно пам’ятати про культурні, релігійні та політичні зв’язки України та Росії. Упевнений, що демонізація історичного співіснування наших країн є ідеологічною фальсифікацією. В силу обставин, відносини, а точніше їх розрив, з Росією розглядається в українській політиці як щось на зразок плати за зближення із Заходом. При цьому чинним українським політикам доводиться всіляко замовчувати залежність нашої промисловості, енергетики і т. д. від Росії. А. Яценюк зі своїми планами спорудження стіни вздовж російсько-українського кордону нині згадується мов якесь непорозуміння, і то, якщо забути про виділене і освоєне в невідомому напрямку фінансування. Наша партія закликає відмовитися від безглуздої і політично короткозорої антиросійської риторики. У нашому минулому багато трагічних сторінок, як втім і в історії відносин з іншими країнами. Нинішнім орієнтиром у двосторонніх відносинах з Росією повинен стати прагматизм: Росія залишиться нашим найбільшим і найвпливовішим сусідом, який й надалі буде проводити – подобається це комусь чи ні – політику в своїх власних інтересах. Ми повинні прийняти цю даність і адекватно на неї реагувати. В іншому випадку далі доведеться заперечувати і забороняти російську літературу і музику, розірвати мільйони родинних зв’язків, поставити печатку «секретно» на всій радянській історії (нагадаю, що на чолі СРСР і всіх його реальних і вигаданих злочинів стояли в тому числі й українці), і, нарешті, як це роблять деякі народні обранці, оголосити одну з найбільших релігійних організацій України, Українську православну церкву (що об’єднує кілька мільйонів українців) поза законом. Не звеличення, не приниження, а здоровий прагматизм повинен лягти в основу міждержавних відносин – подібний до того, який демонструють деякі українські політики, які продовжують отримувати, попри риторику і звинувачення, дохід від кондитерської фабрики в Липецьку.

Вже багато разів говорили про голосування України і Росії на Євробаченні. Необхідно зрозуміти, протистояння відбувається в головах політиків, в їхній риториці, а не між простими людьми. Потрібно відмовитися від демонізації Росії і перейти до прагматичних відносин з нею та іншими країнами СНД.

При цьому необхідно так само прагматично дивитися на Захід. З одного боку, не можна ігнорувати кризові явища, з якими зіткнувся Євросоюз, – Брекзіт, криза мігрантів, фінансові проблеми і т. д. – мають застерегти нас від романтичного очікування того, що завтра Україна увійде до європейський раю. З іншого боку, багаторічне наслідування демократичним цінностям і християнським традиціям дозволили європейцям зберегти і розвинути свою культуру, підвести під неї потужний економічний базис. Замислюючись про майбутнє України, не можна ігнорувати її європейський вибір.

Необхідно зрозуміти, що економічні проблеми Росії, так само як і кризові явища в ЄС, стали наслідком їхнього протистояння протягом останніх років, і Україні, замість того, щоб пристати до однієї зі сторін, необхідно використовувати свій потенціал для припинення глобального протистояння.

Ми є прихильниками зваженої багатовекторної зовнішньої політики України, спрямованої на збереження нашої культурної унікальності. Дозволю собі навести цитату з Програми партії «Успішна країна», яка стосується нашого підходу до історичної спадщини: «Той факт, що Київ став центром нової православної церкви, дозволив дослідникам говорити про Київську Русь, кордони якої включали всі єпархії Київської митрополії. Саме духовна єдність руських територій була опорою єдності політичної: об’єднання навколо стародавньої спадщини київських князів і православ’я дозволило зберегти українсько-руську ідентичність в межах тих політичних цільностей, які передували незалежній Україні – Князівства Руського (як повноправної частини Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої), Запорізькій Січі, Гетьманату.

Цей ідеал став основою національної самосвідомості та втілився в акті проголошення незалежності України. Не заперечуючи права інших націй на давньоруську спадщину, визнаючи український початок російської та білоруської культур, ми підкреслюємо унікальність тисячолітнього шляху, який був пройдений Україною і дає їй право бути повноцінним суб’єктом не тільки європейської історії, а й політики. Сотні років співіснування із Заходом сформували невід’ємну частину української ідентичності».

Таким чином, ми впевнені, що саме пам’ять про пройдений історичний шлях і ролі в нашій історії православної церкви дозволять нам залишатися «незалежною, суверенною і стабільною Україною, твердою прихильницею демократії та верховенства права», що з точки зору керівництва НАТО, висловленої на останньому саміті у Варшаві, є «ключем до євроатлантичної безпеки». Те, що в минулому дозволило українцям подолати Руїну і нарешті здобути незалежність, допоможе відродити цілісність і стабільність.

У зв’язку з цим вважаю, що православна церква України, яка визнана в усьому православному світі і яка вже понад 1000 років окормляє свій народ, є дорогоцінним надбанням незалежної української держави та повинна державою підтримуватися й оберігатися. Для політиків вона повинна стати тією ж обителлю духу, що і для простих співгромадян, – тобто тим місцем, де вони вилікують свій бунтівний дух і упокорять гординю, замість того, щоб одержимо намагатися вказати церкві шлях її розвитку.

Релігія повинна залишатися територією примирення, спроби використовувати її для нагнітання протистояння в суспільстві — неприпустимі.

І, нарешті, справедливість. Це цінність, навколо якої розгортаються суперечки вчених і політиків, яку на словах захищають всі, в тому числі й в Україні. Справедливість дуже багатогранна, вона включає в себе все те, про що йшлося вище: чесність і моральність, уявлення про рівність і повагу до людини. У сучасному світі справедливість втілилася в демократії – політичному принципі, що дозволяє кожній людині нарівні з іншими брати участь в управлінні власною державою. Я хочу задати риторичне запитання: коли кілька десятків активістів «Успішної країни» зустрілися з бізнес-активом Миколаївської області (близько 200 представників малого та середнього бізнесу) – які правила та принципи демократії вони порушували? І що захищали десятки бойовиків у повній бойовій екіпіровці, озброєні битами і світлошумовими гранатами, що напали на мирний форум? Якщо, як показало розслідування, ці молодчики діяли за попередньою домовленістю з поліцією і з санкції влади, то виникає ще одне риторичне запитання: про яку демократію йдеться?

Нехтуючи головними цінностями власного народу і країни, представники владної еліти України ступили на слизький шлях. Їхньою єдиною надією залишається фальсифікація і замовчування, ізоляція «неугодних» і силове стримування. На сьогоднішній день український народ живе в страху і невіданні, що дозволяє певній частині політикуму залишатися при владі. Однак, давно було сказано, можна обманювати довго не багатьох, або багатьох, але короткий час. Кричущі злочини на шляху нехтування загальнолюдськими і національними цінностями стають надбанням гласності та поступово руйнують ту фальшиву картинку, яку створило Міністерство інформаційної політики (в народі «міністерство правди»). Далі владі доведеться або застосовувати ще більшу силу, все частіше скоюючи злочини і даючи тим самим козир в руки збройних радикалів, які тільки і чекають моменту остаточного безладу і хаосу, або відмовитися від злочинної політики. Перед лицем неминучого і, вірю, вирішеного вибору на користь демократії і свободи, політикам доведеться перейти від змагання в силі до конкуренції ідей. Впевнений, що саме в цій цивілізованій площині в «Успішної країни» практично немає конкурентів.

Шлях до диктатури і тоталітаризму в Україні приречений на провал. Закликаю нашу владу усвідомити це і відмовитися від придушення інакомислення силою.

Ми знаємо, як нехай і не відразу, стабілізувати економіку країни, наповнити бюджет, не розоривши при цьому малий і середній бізнес, як не піти на поводу в олігархів, але при цьому зупинити спад виробництва і виведення грошей за кордон. У нас є чіткі орієнтири в культурній, внутрішній і зовнішній політиці.

І ще одна цінність – незалежність, яка є не свободою свавілля, а відповідальністю перед сьогоденням і майбутнім. Це цінність, яка не дається просто так, її ціну ми дізнаємося у важкій повсякденній праці, поразках та перемогах. Але ніхто не зможе стати незалежним замість нас, країна не може отримати незалежність автоматично. Тільки власний досвід утвердження чесності і честі, рівності і гідності, історії, традиції дозволять нам відчути себе вільними, незалежними у своєму житті та вчинках.

Наш шлях – безкомпромісне відстоювання цих цінностей. Не для того, щоб засудити якісь інші цінності, а для того, щоб показати – у нас є цінності, які заповідали нам предки і які ми заслужили, – це фундаменті, на якому ми будемо будувати відносини з усіма, хто має цінності власні. Це переконання – основа державного будівництва як форми буття наших цінностей, економічної політики – як способу розвитку та утвердження наших цінностей, зовнішньої політики – як просування наших цінностей і рівноправної взаємодії з рівними партнерами в глобальному світі. Побудуємо успішну країну – будь-які міжнародні союзи прагнутимуть побачити Україну в своїх рядах!

Від руїни – до успішної України!

Підписуйтесь на Telegram-канал Олександра Клименка. Більше аналітики та коментарів, оперативні повідомлення. Будемо на зв'язку!

317
bool(false) Яндекс.Метрика