Офіційний сайт Олександра Клименко
Статті | 438 | 27.04.2016

Деофшоризація по-українськи: бджоли проти меду

Після офшорного скандалу навколо активів Петра Порошенка, термін «офшор» став настільки популярний, що навіть став предметом невичерпних розмов біля під’їздів, витіснивши одвічні теми «навіщо молодь так одягається», а також пенсійне питання.

При цьому не можна заперечувати той факт, що більшість українців все ж таки не дуже знається на тому, що таке офшори і як саме виводять гроші. Однак всі інтуїтивно відчувають: мова йде про несправедливість. Про нерівність багатих і бідних.

Офшори президентської корпорації Roshen – це лише вершина айсберга. Питання зовсім не в тому, чи законно вони зареєстровані. Найважливіше, що навіть президент країни не впевнений в збереженні своєї власності. Він сам боїться системи, яку очолює.

По суті, вся структура української економіки – це дзеркало дискримінації за ознакою матеріального добробуту. Саме за рахунок офшорних схем олігархи через особливості законодавства мають можливість платити менше податків (у відсотковому відношенні), ніж, наприклад, дрібний підприємець або найманий працівник. Вони активно користуються цією можливістю. Навіть зараз, коли країна потребує на кожну копійку.

Кілька цифр. Станом на 1 січня 2016 року найбільшими інвесторами в українську економіку стали Кіпр ($ 11,7 млрд.) і Нідерланди ($ 5,6 млрд). Зрозуміло, що це не іноземні гроші. Це раніше виведені капітали, які повертаються в країну під виглядом інвестицій.

Ці дві цифри дають віддалене уявлення про масштаби виведення коштів. «Віддалене», тому що не всі повертаються. Частина грошей залишається на рахунках в закордонних банках, частина інвестується в бізнес-проекти на території інших держав.

Чому «План Порошенка» по офшорах не спрацює?

Президента України зловили на використанні офшорів своєї корпорацією. Тому, він пообіцяв почати масштабну боротьбу з виведенням капіталів і ухиленням від оподаткування.

Поки що він заявив про три конкретні кроки. Спочатку: приєднатися до міжнародних конвенцій, щоб забезпечити доступ українським органам влади до рахунків українських олігархів і корпорацій за кордоном. Потім: підписати указ «Про заходи, які унеможливлюють використання компаній-резидентів, що мають офшорний статус задля мінімізації податкових зобов’язань та виведення доходів за кордон» (проекту указу поки немає). І, нарешті: Порошенко пообіцяв до 1 червня підготувати законопроекти про деофшоризацію національної економіки.

Чи справді президент щиро хоче боротися з ухиленням від податків або намагається «заговорити» тему свого особистого бізнесу – зараз не про це.

Однак навіть якщо він серйозно має намір вирішити цю проблему, заявлені заходи навряд чи будуть ефективними. Пропонуємо кілька причин, чому запропонований ним план не спрацює.

Причина перша: той, хто є частиною проблеми, не може ефективно боротися з проблемою. Це фактично класична дилема «Бджоли проти меду».

Для боротьби з офшорами потрібні люди, які в цих самих офшорах гроші не приховують. Інакше будь-яка «боротьба» буде звичайним піаром і не вплине на життя звичайних громадян – ані в контексті встановлення соціальної справедливості, ані в частині підвищення якості життя.

Друга причина: неправильна парадигма

Давайте запитаємо себе: навіщо взагалі бізнес використовує офшори? Вираз «off shore» означає «поза берегом». Вбачається, що назва символічно описує факт з давньогрецької історії. Коли в Афінах підняли податки на імпорт і експорт товарів, кораблі почали розвантажуватися не в порту, а на прилеглих островах. Після чого вантаж на човнах контрабандою доставлявся на материк вночі.

З тих пір принципово нічого не змінилося. Офшори та інші схеми і махінації – це перш за все протест бізнесу проти несправедливої ​​податкової і регуляторної політики. Підприємець ухиляється від податків, тому що виплати у повному розмірі зроблять його підприємство збитковим.

Виправити цю ситуацію можна тільки одним шляхом: за допомогою досягнення компромісу між владою та підприємцями, що генерують національний ВВП.

У нашому випадку важливість суспільної угоди підкреслюється небезпечною диспропорцією: тільки 2 млн осіб – бізнесмени та їхні наймані працівники – генерують національні багатства. Кожен з них, відповідно, повинен нагодувати понад 20 утриманців: дітей, пенсіонерів, соціально незахищені категорії громадян та державних службовців.

Надалі збільшувати податкове навантаження і пресувати 2 млн годувальників – значить, втратити їх. Гроші і робоча сила будуть витікати з країни, як це зараз і відбувається.

Саме тому в Україні особливо важливо домагатися того, щоб податкова система відображала інтереси генераторів ВВП, захищала їхні права і створювала умови для розвитку, а не забирала останні сили.

Будувати політику на протистоянні та нових заборонних заходах для бізнесу, як це робить Порошенко, – хибний шлях. Якщо нічого не вийде, олігархи, сміючись над його слабкістю, і надалі не будуть платити податки. Якщо все вийде – корпорації почнуть переглядати стратегії і не повернуть вивезені гроші навіть в якості липових іноземних інвестицій. Вони будуть вкладати ці кошти в інші країни і переносити туди точку прибутку.

Закон про трансферне ціноутворення, який був розроблений в Міністерстві доходів і зборів під моїм керівництвом і прийнятий в 2013 році Верховною Радою, принципово відрізняється від тих кроків, які були заплановані Петром Порошенко якраз тим, що був таким компромісом.

Це був Неймовірно важкий компроміс. Після такого досвіду багато працівників міністерства впоралися б з переговорами про мирне врегулювання на Донбасі, можливо, навіть краще, ніж чинні представники України в Мінській групі.

Однак ми розуміли необхідність домовленостей. У сучасному світі національне законодавство завжди на крок позаду від фінансових інструментів. Влада реагує на виклики, але тренди формуються поза державними кордонами. Глобальний економічний простір дає масу можливостей для переміщення капіталів туди, де податки нижчі, бюрократії менше, а погода приємніше.

Тому принципово важливим є розуміння цих трендів. Необхідно робити все, щоб бізнес не мав причин користуватися лазівками. Якщо перекрити всі дірки, попит все одно формуватиметься новою пропозицією. Тоді капітали будуть тікати з недружніх берегів на острови.

Третя причина: запропонована програма боротьби з офшорами ставить все з ніг на голову. Інтеграція до міжнародних механізмів не має особливого сенсу, якщо не виконано «домашнє завдання». Приєднання до міжнародних конвенцій без змін регуляторної політики всередині країни – це «безвізовий режим» по-українськи. Тобто прямої відмови не буде так само як і повноцінної участі.

Будемо бовтатися вічним, вибачте, асоційованим членом…

Як деофшоризувати українську економіку

Що для цього необхідно?

По-перше, створити в країні такий бізнес-клімат, який зробить офшори частково або повністю непотрібними.

Мова йде не тільки про податки. Так, офшорами користуються для ухилення від сплати податку на прибуток.

Однак в українському варіанті офшорами набагато частіше користуються для захисту власності. Українська реєстрація робить багато компаній уразливими для рейдерства, а ось передача активів в управління іноземній компанії мінімізує ризики.

Якщо де юре завод з усіма верстатами належить швейцарській або нідерландської компанії, його вже складніше «віджати» за допомогою одного рішення корумпованого суду. Відповідно, захист приватної власності знижує зацікавленість в офшорах. Зрозумілі правила адміністрування податків – ще одна причина зниження популярності офшорів.

По-друге, необхідно правильно користуватися глобальними механізмами і стандартами.

В Україні пересічні громадяни і малий бізнес разом із середнім дискриміновані. Люди без мільярдів не можуть приховувати гроші в офшорах. Для проведення операцій за кордоном потрібно як мінімум отримати ліцензію на ведення зовнішньоекономічної діяльності. Звичайним громадянам взагалі заборонено навіть відкривати рахунки в іноземних банках.

У міжнародній практиці прийнято в інтересах суспільства дискримінувати саме перших осіб. Доходи і витрати політичних діячів, «PEPs» (politically exposed persons) перевіряються суворіше і ретельніше. Навіть презумпція невинуватості не поширюється на них – в разі значного правочину політик зобов’язаний довести законність походження коштів. У нас ситуація дзеркальна.

По-третє, потрібно приєднуватися до глобальних ініціатив потрібно без каміння за пазухою. Для досягнення успіху доведеться впроваджувати стандарти і грати за правилами. Дрібних шахраїв не пускають до респектабельних закладів – шкода фамільних срібних ложечок, та й репутація закладу страждає.

Україна досі так і не приєдналася до Стандартів автоматичного обміну фінансовою інформацією з податкових справ (Standard for Automatic Exchange of Financial Account Information in Tax Matters), які були розроблені ОЕСР. Хоча переговори про це велися ще в 2013 році. Зокрема, я як міністр домовлявся про приєднання України до Глобального форуму прозорості та обміну інформацією з податкових цілей з Альгірдасом Шеметою, єврокомісаром з питань оподаткування та митного союзу, аудиту та боротьби з шахрайством.

Чому так? Тому що згадані стандарти вимагають відкриття і оприлюднення всіх рахунків. Учасники ініціативи обіцяють один одному чесно ділитися інформацією про капітали і активи громадян країн-учасниць. Ключове слово – «чесно». Це означає, повністю, без недомовок. Не журналісти будуть шукати президентські офшори, а податкова Панами повинна автоматично направляти відповідні відомості українським органам влади.

Українські власники цих активів чесно вказували все це в своїй декларації. Особливо «PEPs». Однак, на жаль, ментально чинний президент України – «Папа», а не «PEP». Він любить владу і гроші, але не любить відповідальності і прозорості.

На жаль, це не його особиста проблема. Це проблема країни.

Західні політики насправді теж хотіли б бути «папами», а не «PEPs». Однак суспільство розвинених країн надійно страхується від цього, в тому числі через механізми забезпечення прозорості.

Розвинута держава не дозволить своєму «PEP» стати «Папою». Бо це означає нерівність – а отже, корупцію і деградацію національної економіки.

У країні, де править «Папа», ніколи не буде Силіконової долини і не побудують Великий адронний коллайдер. З тієї простої причини, що в такій системі можна заробити більше за допомогою корупції, аніж за допомогою технологій.

У «папську» країну не прийдуть інвестиції, тому що там немає цивілізованого ринку. Японські автовиробники будують заводи в США, щоб конкурувати з місцевими корпораціями. Однак вони не будують заводи в Україні, де ціна авто регулюється не за допомогою попиту-пропозиції, а за допомогою дискримінацію в вигляді загороджувальних мит.

Сильна держава не тисне на бізнес. Бізнес в успішній країні не переводить капітали і активи на іноземні дочірні компанії, оскільки в цьому немає необхідності – сильна держава захищає право власності.

438
bool(false) Яндекс.Метрика