Офіційний сайт Олександра Клименко
Статті | 385 | 13.02.2016

Мiнськ-2: Невикористаний шанс на мир

Рік тому було підписано Мінську угоду. Багато людей тоді побачили шанс на мир. Однак, скористатися цим шансом так і не вдалося. Війна досі триває, люди страждають і гинуть, криза посилюється.

Що дійсно необхідно зробити, щоб зупинити конфлікт на Донбасі?

Чому Мінськ-2 не працює

В першу чергу, давайте згадаємо, про що саме сторони домовилися рік тому в Мінську.

Перший і головний пункт – негайне припинення вогню – не було виконано. Але влітку-восени обстріли дійсно зійшли нанівець. З обох сторін все голосніше говорили про мир і про необхідність розмінувати «нейтральну територію» (такий крок означає, що сторони конфлікту довіряють один одному, тому сапери – провісники справжнього перемир’я).

Однак на початку листопада на Донбасі оновилися перестрілки. Все частіше Донецьк став засинати під далекі, але чіткі удари снарядів. Через тиждень почалося і в Луганську … 22 грудня в Мінську Контактна група домовилася припинити обстріли хоча б на свята, щоб жителі прифронтових селищ, Донецька і Луганська могли зустріти Новий рік і Різдво, не боячись обстрілів.

Другий важливий пункт – відведення важкого (калібр 120 мм і більше) і середнього озброєння і підтвердження цього міжнародними спостерігачами з ОБСЄ. Його виконували в два етапи: спочатку обидві сторони повинні були відвести свої танки, міномети, артилерію, потім –  техніку з калібром не більш, ніж 100 мм. Документ був підписаний Тристоронньою контактною групою (Україна, Росія та ОБСЄ). З обох боків від лінії розмежування почали відводити техніку.

До літа 30-кілометрова буферна зона була практично звільнена від артилерії і танків. Спостерігачі ОБСЄ були допущені до місць зберігання відведеної техніки. Вони фіксували: танки, гаубиці, міномети – і далі за списком – «в наявності». Але восени, коли стало очевидно, що перемови зайшли в глухий кут, все частіше стали з’являтися прочерки у звітах. На початку 2016- го з новою силою розгорілася неоголошена війна: почалися артилерійські дуелі.  В перших числах лютого вся лінія фронту вже палала: під Горлівкою і Комінтерново, Луганському та Мар’їнці.

Третій важливий пункт, зафіксований у мінських домовленостях, – обмін військовополоненими. Виконується з великим скрипом. Замість передбаченого формату «всіх на всіх» – «штучні» обміни (приблизно по дюжині осіб з обох сторін) раз на місяць-півтора. Пріоритет – у хворих і поранених, жінок.

В останню чергу відпускають «ідейних» бійців батальйонів. Проблема в ідеології. Донецьк наполягає на амністії тих, хто був захоплений зі зброєю. Київ заявляє: амністія може бути реалізована тільки за положеннями чинних законом і тільки після остаточного припинення вогню. Найсумніше в тому, що прийняти новий закон (був розроблений з урахуванням ситуації), неможливо, поки триває внутрішньополітична криза.

Нарешті, кожна зі сторін взагалі бачить по-своєму пункт про дострокові вибори. Тристороння контактна група, чиїм завданням є напрацювання модальностей закону (простіше кажучи, усунення різночитань), забуксувала ще минулої осені. Київ не сприймає проведення виборів без контролю над кордоном.

З одного боку – гучні заяви про неможливість проведення виборів без впевненості, що ніхто не буде впливати на волевиявлення. З іншого – контроль, участь українських силовиків у виборах (чого побоюються в Донецьку). Взаємна недовіра – величезна проблема.

Модальності всі не «узгоджуються»: модель, яка була запропонована Києвом, передбачає голосування всіх, хто має право голосу, в тому числі переселенців і біженців. Рахувати голоси повинна українська ЦВК. Донецьк не хоче бачити на виборах радикальні партії з Центральної і Західної України. Закон ніколи не буде узгоджений без золотої середини. Її пошук – завдання дипломатів, а не максималістів.

Хоча коріння вирішення проблеми, зрозуміло, не в дискусіях навколо пунктів угоди. На верхівці немає консенсусу: еліти роз’єднані, ані з одного найважливішого питання немає єдиної думки. Особливо яскраво це відображено в питанні щодо змін до Конституції, які потрібні задля реалізації мирного плану. Очевидно, що сьогодні вмовити депутатів не зможуть ані віце-президент США Байден, ні тибетський Лама разом з Римським Папою: «військова» Рада (вибирали депутатів в розпал бойових дій, відразу після трагедії під Іловайськом) не здатна приймати мирні рішення.

Що далі?

Природним шляхом ситуація на Донбасі повільно дрейфує в бік «замороженого конфлікту». Президенту України та його оточенню здається, що це не таке вже погане рішення. Однак події в навколишньому світі вимагають блискавичних і правильних рішень. Так склалася кон’юнктура на політичному ринку сильних світу.

Нещодавно телеканал ВВС показав реаліті-шоу, опитавши світових експертів про можливість обміну ядерними ударами Росії і США. Довели: «парасольку», що захищає західну цивілізацію від російських «Кальмарів» і «Дельфінів», можна пробити. Світ почав міркувати про найнебезпечніші сценарії …

На цьому тлі проти своєї волі і без відома українського народу, Україна може стати частиною угоди між сильними цього світу (як це відбувалося з Польщею і Чехією у ХХ столітті). Мирний план для нас вже обговорюється провідними дипломатами. І він буде вигідним для провідних світових гравців, але невигідним ані для Києва, ані для Донбасу. План, близький до ідеї французького дипломата П’єра Мореляю Однак, він стислий і зім’ятий. Він передбачає де-факто заморожування ситуації, збереження «бедламу» у внутрішньоукраїнській ситуації, разом з Донбасом, – в обмін на замирення з Росією і нанесення спільних ударів по швидко зростаючій Ісламській державі.

Як вирішити конфлікт на Донбасі і не втратити країну

Чи є час для Києва прийняти рішення? Так, ще є, але з кожним днем інституційної кризи його стає все менше. Необхідно перезавантажити законодавчу гілку влади, причому провести перевибори до Ради в найкоротші терміни. І одразу голосувати за зміни до Конституції (час, який залишився до виборів, варто витратити на узгодження спірних моментів з Донецьком і Луганськом).

Взимку, коли починається друга сесія, потрібно прийняти правки в цілому. Так вдасться зберегти статус-кво окремих регіонів: вони отримають економічну децентралізацію і розуміння, що Київ не спробує керувати ними в «ручному» режимі. А «велика» Україна отримає сигнал від Донбасу – про примирення і відновлення перерваних зв’язків.

Тільки після чіткого визначення повноважень місцевої влади на Донбасі, можна починати процес по проведенню виборів: причому, якщо буде державний консенсус, буде вже не важливо, чи візьме участь у виборах «Правий сектор» і скільки голосів набере. Входження дюжини депутатів-мажоритарників до нової Ради можна вважати кінцем першого, примирливого, етапу. На другому будуть і амністія (формат «всіх на всіх» – як це сталося в Хорватії), і формування Народної поліції на Донбасі (з місцевих громадян – щоб була довіра з боку жителів), і відновлення інфраструктури.

Паралельно варто повернути діалог на рівень «Великої двадцятки». Подібні пропозиції звучали на адресу Банкової ще на початку української кризи, однак потім був обраний «Нормандський формат», що передбачає участь досить обмеженої кількості учасників переговорів. На рівень «двадцятки» можна виносити в тому числі економічні питання: аж до відновлення Донбасу вже не ціною бюджету України, а за допомогою інвестицій країн-донорів. Тим самим Україна збереже свої інтереси, Росія – буде активним переговірником, візьме участь у врегулюванні за всіма форматам, що вигідно для підтримки її реноме. А Захід покаже себе з кращого боку, отримавши можливість підняти ще одну сильну економіку біля своїх східних кордонів.

***

Справжня причина провалу полягає в тому, що мирні домовленості мають сенс тільки тоді, коли є ваємна зацікавленість сторін в їх виконанні. Коли не потрібен суворий контролер, який наглядає за тим, щоб сторони конфлікту не намагалися постійно обдурити один одного.

Поки ми не зрозуміємо необхідність діалогу і примирення, ані другий, ані двадцять другий Мінськ не принесуть мир нашій країні. Українці, на жаль, продовжують мислити категоріями підліткового максималізму: чорне-біле, наші-чужі, правильно-неправильно …

Ми ще не навчилися цінувати важливі, дорослі, зрілі речі – діалог і компроміс. Ми ще не зрозуміли, що без відповідального підходу до проблеми, досягти миру неможливо. Ми все ще не відчули зустрічного руху до миру з обох сторін лінії розмежування. Час від часу рука дружби (по черзі з кожного боку) повисає в повітрі.

Ми боїмося майбутнього. Такого майбутнього, яке відрізняється від нашого уявлення про нього.

Ми відмовляємося обговорювати інші варіанти завершення конфлікту, крім перемоги тієї сторони, яку підтримуємо. Ми боїмося побачити все розмаїття варіантів і сценаріїв майбутнього. Це означає, що ми приречені нескінченно продовжувати трагічне сьогодення.

385
bool(false) Яндекс.Метрика